Старий дідусь без пальців ніг похилившись тримає стаканчик в замерзлій руці. Жінка, в старій одежі мовчки лежить під сходами та кутається в мотлох. Хтось приносить їй старий плед та кілька поношених курток та вкриває ноги. Вона щиро дякує. На вулиці -10.
Все це – у центрі великого міста з більше, ніж 250 тис. населення. Щодня, проходячи повз цієї жінки через славнозвісну площу з танком, заспокоюєш своє серце думкою: «Таких багато. Я в цьому не винен. Хтось їй допоможе». Наше, українське: «Моя хата скраю».
Звичайно, кожен може сказати, що нужда і смерть – не диво й не новина. Щодня у світі помирає страшна кількість людей, та й самого інколи точить черв’ячок невпененості і нашіптує: «А ти впевнений, що завтра все буде добре? Що буде стабільна робота, доходи, комфорт, дах над головою?» Життя абсолютно непередбачуване, проте безцінне. Невже нам дійсно слід нагадувати про людяність? Допомогти хоча б одному нужденному навіть не матеріально, якщо боїтеся, що гроші поллються в чиюсь товсту кишеню, уже просто. Достатньо купити чай і багет за 20 грн, від яких ви точно не обіднієте, а та людина стане хоч трохи щасливішою.
Ремонт вулиць, економічні реформи, конкурси та концерти – все це чудово. Проте чому людина з інвалідністю, котра не має родичів та власного житла, котрій часто тяжко позбутися пагубних звичок, адже вони – єдиний спосіб забутися та відгородитися від страшного «існування» й поринути у кращих вигаданий світ – чому ця людина повинна стояти на грані життя та смерті у час суворої зими?
Звичайно, соціальні служби мають достатньо роботи, проте непомітити жінку, яка замерзає в центрі міста, можна тільки високо задерши голову, умисно замилувавшись тролейбусом. Чи зміниться це колись? Чи стануть колись сильні світу цього та, перш за все, люди «людянішими»? Невже про милосердність потрібно нагадувати?
